З початку повномасштабного вторгнення та невиправданої агресії росії ми відчули справжню підтримку країн ЄС, колег та друзів із партнерських університетів та інституцій.

Нам допомагають тут і за кордоном, донатами, гуманітарною допомогою, приймають наших колег, студентів та громадян в закордонних університетах, долучають до нових майбутніх проектів розвитку та посилення спроможності.

Одним із перших, хто написав нам та висловив слова підтримки 25 лютого 2022 року був професор Університету м. Грац Хайнц Курц, колишній директор Центру Шумпетера в місті Грац.

Цей рік ми підтримували комунікацію, а нешодавно, провідна німецька газета Frankfurter Allgemeine Zeitung (FAZ) опублікувала статтю професора Курца, в якій він висвітлює напад путіна на Україну через призму есе Йозефа А. Шумпетера «Соціологія імперіалізму» (1919). Це дуже чітке есе, яке проливає світло на те, що відбувається сьогодні: атавістичний російський імперіалізм, який виходить із режиму східно-азіатського деспотизму.

Із дозволу австрійського професора ми в день 140-річчя від дня народження Йозефа Шумпетера публікуємо переклад статті, який зробила Тетяна Марченко, кандидат економічних наук, асистентка кафедри міжнародної економіки Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Коли торгівля вимагає миру?

Хайнц Д. Курц

З огляду на варварську війну, яку Росія веде проти України, і, яка супроводжується все більш гротескною брехнею, все частіше можна почути, що теза про те, що ті, хто торгують між собою, не ведуть війну, спростована. Інтенсифікація економічних відносин і посилення взаємозалежності не мають цивілізаційного ефекту і не зменшують небезпеки війни. До біса дисертацію! Навіть заклики до автаркії зрідка лунають.

Ця теза повторювалася протягом деякого часу і висловлювалася щодо різного історичного досвіду. Одним із її представників був Монтеск’є (1689-1755), який говорив про «солодку торгівлю» та її миротворчий ефект. Тут я обмежуюся нарисом відповідних міркувань Девіда Г’юма (1711-1776), Адама Сміта (1723-1790) і Йозефа Шумпетера (1883-1950). Вони стверджували: теза правильна, але потребує уточнень.

За словами великого англійського філософа, історика та політеконома Девіда Г’юма, схильність до ведення війни та завоювання інших країн має тенденцію до зменшення в міру розвитку цивілізаційних процесів. Справжнім двигуном економіки та суспільства він бачить зовнішню торгівлю. Подвійний демонстраційний ефект стимулює розвиток: у споживанні – через нові товари, які спочатку були невідомі вдома, у виробництві – завдяки новим процесам та технологічним знанням. Як ненавмисний побічний продукт людської діяльності, торгівля поступово приводить до цивілізаційного розвитку суспільства. Торгівля, що базується на комунікації, створює взаємну залежність і допомагає зменшити недовіру та ненависть. Ринкове суспільство поліпшує моральні цінності й підвищує взаємну довіру між людьми, але водночас набувають впливу егоїстичні наміри та прагнення до отримання прибутку. Г’юм є одним із великих оптимістів щодо прогресу і палким прихильником вільної торгівлі та поглиблення міжнародного поділу праці. Страх перед багатими сусідами безпідставний, оскільки вони приносять користь нашій економіці як платоспроможні клієнти. Їхня технологічна перевага також не викликає занепокоєння. Ви можете вчитися у них, наслідувати їх і змінювати спеціалізацію при високому конкурентному тиску (Це був час, коли виробничий капітал складався передусім із заробітної плати та сировини, а спеціалізоване обладнання відігравало другорядну роль). Важливо зберегти «дух промисловості». Теза меркантилістів, згідно з якою окремі країни можуть виграти лише за рахунок інших, є нісенітницею, оскільки зовнішня торгівля вигідна всім учасникам.

Адам Сміт, філософ та один із засновників політичної економії, розвиває далі аргументи Г’юма та вносить значні корективи. У феодальному суспільстві для нащадків вищого суспільного класу почесною була тільки військова служба, а господарська діяльність зневажалася. Однак у «ринковому суспільстві» можливість досягти суспільного визнання та впливу за рахунок накопичення багатства в результаті торгівлі та комерції змінює мотивацію та позицію людей. За умов вільної торгівлі можна отримати бажані товари, які пропонуються іншими країнами, без застосування сили. І найголовніше: торгівля, спеціалізація та міжнародний поділ праці взаємовигідні, тому що вони йдуть пліч-о-пліч з динамічно зростаючою віддачею від масштабу: зі зростанням виробництва зростає і продуктивність праці.

Але чи є справедливим твердження про те, що міжнародний поділ праці зменшує небезпеку війни? За певних умов так, але, як зазначає Сміт в п’ятій книзі своєї дослідницької праці «Дослідження про природу і причини багатства народів», вперше опублікованій в 1776 році, власне, сам цивілізаційний процес загрожує цим умовам. З різних причин він відбувається скрізь не однаковими темпами. У результаті розбіжності між країнами у реальному доході на душу населення з часом можуть бути значними. Поряд з цим поглиблюються відмінності у способах ведення війни та оборони. У той час як цивілізаційно відсталі, «варварські» нації, як і раніше, володіли військовою міццю і мали необмежений надлишок агресії, цивілізовані нації поклонялися накопиченню грошей або гедонізму і нехтували національною обороною. Багаті, але слабкі, вони спокусили бідніших, але войовничих сусідів, щоб вони обрали третій шлях багатства, який існує за словами Сміта: поряд із вигідною торгівлею та продуктивною працею – завоювання та експлуатація інших країн.

У цьому випадку, якщо відсутня згадана Смітом «мудрість держави», що забезпечує ефективну національну оборону, не зважаючи на бажання її егоїстичних громадян, то багатству та процесу цивілізації настав кінець. Торгівля, за Смітом, зменшує небезпеку війни, але не усуває її повністю. Напевно, розумна людина мала рацію.

У своєму есе “Соціологія імперіалізму” 1919 року, яке, зважаючи на сьогоднішні події, особливо актуальне в наш час, австрійський економіст Шумпетер продовжує сплітати аргументи двох шотландців Сміта та Г’юма і приходить до блискучого аналізу сучасних форм імперіалізму. Насамперед він робить це на тлі марксистського пояснення імперіалізму, що гаряче дискутується і представлене в різних варіантах Отто Бауером, Рудольфом Гільфердінгом, Розою Люксембург і Володимиром Леніним (який, по суті, лише копіював Гільфердінга). Вони стверджували, що загальна норма прибутку в капіталістичній економіці у довгостроковій перспективі падає і, таким чином, демонструє зниження життєздатності системи. Таке падіння прокладає шлях до соціалізму. На наступному етапі до проблеми «підвищення вартості капіталу» приєднується проблема «реалізації» доданої вартості, виробленої всередині країни. При цьому мається на увазі створення досить великого платоспроможного попиту для продажу зростаючої кількості товарів за вигідними цінами. Для вирішення подвійної проблеми капітал країни спрямовується на відкриття ринків збуту та дешевих джерел сировини за кордоном. Це відбувається частково через об’єднання капіталу й держави та із застосуванням сили. Проте за кордоном вітчизняний капітал зіштовхується з тими самими інтересами, що й капітали інших країн. Протистояння дестабілізує світовий порядок, провокує військові конфлікти та війни. Капіталізм неминуче породжує імперіалізм – такою є основна теза.

Шумпетер не погоджується. Війна – це породження феодальних умов виробництва, що він ілюструє численними прикладами з історії. У суспільствах виникли соціальні класи, для яких війна була нормальним станом, а час без неї неможливо було уявити. Військове ремесло хотілося використати, а надмірну енергію зменшити. «Тому вихід на поле бою був само собою зрозумілим, а те, заради чого виходили, було другорядним. Створена війною, яка її потребувала, система створювала війни, які були для неї необхідні. Широкомасштабні завоювання без визначених кордонів, позиції, неспроможність яких була очевидною, – типовий імперіалізм». Йшлося про «експансію заради експансії, боротьбу заради боротьби, перемогу заради перемоги, панування заради панування». Через їхнє «прагнення до безмежного,… до знемоги сил» девізом воєначальників було: «плюс ультра» (ще далі). Таким чином, згідно з Шумпетером, імперіалізм означає «безпредметну схильність держави до насильницької експансії без певних обмежень».

Шумпетер запозичив основну ідею «економічного погляду на історію» від Маркса. Згідно з ним, імперіалістичні тенденції витікали із життєтворчого впливу національних виробничих відносин та економічної структури. Але як це можливо щодо капіталізму, тоді як, за Шумпетером, його природі є непритаманна войовнича позиція? Чи не буде людина, налаштована на заробляння грошей і насолоду, відчувати кожну хвилину, принесену в жертву війні, і кожну витрачену на неї копійчину, як зраду справжньої мети життя – індивідуальної самореалізації? Спроба отримати імперіалізм з ідеально-типового капіталізму приречена на провал. Надлишок енергії, який міг би виражатися у прагненні до війни та завоювання, набагато менший, ніж у будь-якому з докапіталістичних світів. Більшість надлишкової енергії надходить в економіку і формує її найяскравіші явища. Місце польового командира зайняв капітан промисловості. Те, що раніше було войовничою енергією, у суто капіталістичному світі є робочою енергією.

Однак у той же час не можна заперечувати, що імперіалізм існує й у сучасну епоху. Але реальний тип значною мірою несе в собі спадщину умов виробництва минулих епох. Характерні психологічні схильності, мотиви та політичні звички можуть продовжувати впливати навіть тоді, коли їхня функція підтримки життя в суспільстві давно закінчилася. Вони можуть бути знову активовані будь-коли, якщо цього вимагають, наприклад, внутрішньополітичні інтереси правлячих кіл.

За Шумпетером, імперіалізм сьогодні є атавізмом, пережитком колишніх епох. Він суперечить нав’язаному капіталізмом процесу раціоналізації в нових сферах життя і сформованій на цій основі психіці. Чим сильніші такі залишки минулого, тим більша ймовірність виникнення імперіалістичних прагнень.

Зрештою вони грунтуються на а-раціональних та ірраціональних, суто інстинктивних схильностях до війни та завоювання. (Російський письменник звернув увагу на нудний вираз обличчя Путіна: «Людина шукає різноманітності і знаходить її у дедалі більшій кількості воєн».) Втрати власного населення так само мало враховуються, як і зрештою відсутність успіху, допоки війна може продовжуватися. Агресор реагує на поразки постійним підвищенням ставок, але реальні витрати несе не він, а населення. Він змінює мету війни як завгодно і продовжує створювати нову брехню, щоб виправдати кількість загиблих. Війна для нього є одночасно і ціллю, і засобом. І тому як взагалі можливо запропонувати йому умови, які назавжди зроблять його мирним?

У сучасній Росії поряд із пережитками минулого виникли нові форми феодалізму. Сучасні олігархи, власники вичерпних ресурсів (нафти, газу тощо) та поціновувачі демонстративного споживання мало чим відрізняються від колишніх бояр-землевласників. Вони могли вступити в союз із царем або стати для нього загрозою, якщо на карту були поставлені їхні привілеї, як, наприклад, у 16 столітті за царя Івана IV, який наказав вбити та депортувати велику кількість бояр. Сьогодні олігархи несподівано випадають із вікон або раптово зникають. Азіатський деспотизм набув нового вигляду. Але атавістичний інстинкт путінської воєнної гри не уживається з жадібністю та гедонізмом нових феодалів у довгостроковій перспективі. На війнах рідко можна щось виграти, але багато можна втратити, Шумпетер писав: «Як би парадоксально це не звучало, незліченні війни, можливо, більшість усіх війн, велися без – не з моральної точки зору, а з точки зору розумного та зрозумілого інтересу – достатньої «причини», величезні втрати енергії народів ніби випарувалися в порожнечу”. Але хіба розпалювач війни і різник Путін не є ще й імовірно найбагатшим олігархом країни і, як відомо, не проти насолод та розкоші? Чи варто турбуватися, що в його грудях починає вирувати фаустівська боротьба між інстинктами війни та інстинктами насолоди? І якщо так, чи переживе він це?

Фото надано професором Хайнцом Курцом

Статтю мовою оригіналу можна прочитати за посиланням